Літературна карта Чемеровеччини

Чемеровецька Центральна бібліотека для дітей

Іван Ілліч

Кизима

Народився у призбручанських долинах, де до 1939 року існував кордон, що відділяв Польщу від СРСР.Дитинство ростилось. А потім училось у Голенищевській семирічці. В Чемеровецькій газеті „ Нове життя” відбулись перші спроби поглибити вірш, готував дописи для „ Радянського Поділля”, „ Корчагінця”.Перший дебют Івана Кизими з”явився у альманасі „ Буяння”. Пізніше вірші його почали появлятися в обласній газеті - „Корчагінці” „ Радянськім Поділлі”.

Перша збірка „ Збручеві плеса” – це як перший проблиск весни, не абияк вистражданий ночами. Тираж в сотню екземплярів видав у міських друкарнях „ Формула зла і добра” при підтримці спонсорів. Ця збірка у двох літературних жанрах: проза та гумор. У 2006 році збірка „ Злоякість ідейної зради”, через рік „ Поезії та Проза” та у 2008 році „ Гумор та Сатира”.

„Голодомор”

Наступав тисяча дев”ятсот сорок сьомий рік.

Важке повоєння ще відчувалось повсюдно, розруха, нанесена війною, вимагала чималих матеріальних ресурсів та живої людської напруги.

Знівечено велетенський багаторічний труд мільйонів супердержави та розбито десятки тисяч живих сердець.

Світлодення настало. Молоді весняні вітри віднесли у космічну безмеж димочади, мабуть, трильйонів розірваних бомб, що шматували і землю, і людські тіла та душі. Весна того пам”ятного сорок сьомого нічим не відрізнялась від попередніх. На засуху не бачилось у перспективі. Земля досита напоєна сніговою вологою, то озимі дружно потягнулись у стебло.

Ранки, як завжди, сріблились росами та жайворинним переструнням, все начебто перебачало врожай. Але жоден громотрус не сколихнув землю, не полоснув дощовими розхвиллям.

Голубе небо деінде гуртувало благі хмарки, в яких не бачилось дощової вагітності, а сонце виконувало свої обов”язки і встромляло свої смаковиті промені вже у потріскану землю. Дід Сильвестр привіз сапальницям, що шарували цукровий буряк, воду, його гніда кобильчина своїм хвостом-помелом вимахувала увсебіч, відганяючи настирливу муху.

Вона безнастанно кивала головою, мовби стверджуючи: так, так спекотно... ланкова Килина Боженчиха, почувши дідове „ тпру”, кинула сапу і склавши трубою долоні, лунко крикнула „ Баби, вода приїхала! Гайда на водопій!” Вдруге вже не треба було гукати, бо через декілька хвилин ланка зі всіх боків взяла в кільце бочку. Жадібно ковтали холодну вологу з прикованої ланцюжком до бочки мідної гільзи та не могли втамувати спрагу, а волога тут же гнала вже гарячим потом зі засмаглих рук та облич. Розсівшись, мов ластівки на вервечках, на трав”яних суголовках, пішли в зажуру. „ Що має бути, дівоньки?” – мовила Гафійка Пастерначка. – Боже милосердний, що то має бути, у колоску по п”ять зеренців та ті запалені і аж поморщились від спекоти. Ви бачили жито за яром? На паль від землі та вже половіє, хоч бери зараз кидай на косу!” Бездощів”я та немилосердна спека прискорювала жнива. Подекуди заторохтіли лобогрійки та чотирикрилі кінні косарки, зажихкали косарські загінки, згуртовані з дідів, юнаків та вдів – жінок. На колгоспному тоці стара молотарка надривно ковтала снопики їздових – подавальців з драбиняків, де зерна, мов кіт наплакав. Жниварська страда до пізньої ночі, а збіжжя ледь на одного „ ЗІСа”. Сонне, що світлий день розпікало землю, наситившись роботою, натомлено пірнало за небокрай. Моторист Петрович. Кинувши у корито недопалок, спересердя плюнувши, скомандував:

- Перестаю задарма вхолосту товчи мотора і коптити небо, возів катма!

Дядько Олекса, що зі значними перервами „ годував” барабан молотарки, зняв хвастуха та устромив у діжу з водою свою руду голову. Потім декілька разів смачно пчихнув і поліз у свою бездонну кишеню за махорковим міхуром.

Неначе мить пробігли короткі літні ночі за притихлий небосяг, а безросяні ранки виганяли у безхмарну блакить рожеволике сонце. Тай жниварські дні віджахкали, хоч дещо і ночам перепадало. Навіщо і кому був потрібен такий поспіх? Не розумілось, хоча районів уповноважений при кожному дні наполягав: товариші, треба поспішати, бо синоптики лякають дощем. Жнивовий серпень видавсь місячним, хоч голки збирай. Та голки ніхто не збирав, а то сякі – такі п”ятнадцятки звозили до скирти і тасували у верстви.

Коли повертало за північ, то втома і сновидіння почали кидати кого під скирту, кого під п”ятнадцятку, а фурмани, сторохтівши накатане сухожилля польових доріг на коровник, падали у вторішнє сіно.

Однак у селі панувала повселюдна зажура і вгризалась смутком в сумління та у хліборобські душі. Хоч уповноважений „ пророк” обіцяв дощі, а на грози не заводились. На трудодень – грами, та й ніхто не обурювався, не вимагав, не нарікав, усвідомлюючи. Що рік буде дуже важким, безхлібним. Журлива бездощова рсінь впала на засохлу землю пожухлим падолистом.

П”ять років фашистської окупації зайди тягли з „ загального двору”, що бачили, для двору нічого не давали, хіба нахабне „ фаф – люктер” і „ москау капут” та „ хайль гітлер”. Попри усі вдачі і невдачі та загибель мільйонів цвіту великої держави ПЕРЕМОГА над світовим фашизмом відбулась. Вона окрилювала і хлібороба, і робітника.

Це перемога не тільки могутньої зброї, це лицарство незборимої країни Рад, це сила духу та волі воєдино спаяних націй держави героя.

Тогорічна зима допікала морозами і витрясались мішки з – під колишнього борошна, ішов грис та все, що годились для спожитку.

Павління колгоспу не мало чим хоч будь – як зарадити колгоспникам, як і держава, що тільки розпочинала підніматись з руїн та попелищ.

Засипаний насіневий фонд – це недоторканна святиня, яка прискіпливо оберігалась вдень і вночі. Здавалось, зимі не буде кінця, хоч вже надворі березнево. Нарешті сніги рухнули у збручеву клекотінь, змучені голодом селяни кинулись у пошуки хоч якоїсь травиці, що деінде почала врунитись. Добра їжа бачилась хіба у сновидіннях та у спогадах про ті передвоєнні літа з ситним достатком.

Дядько Олекса за зиму витесав з кам”яного моноліту жорна, приладнавши їх у широку обичайку, щоб згуркотіти ними те, що бува хтось принесе, та й у своїй комірчині під усяким лашшям та мотлохом віднайшов жменьку позаторішнього понівеченого мишами жита.

Це було велике свято в хаті, сімейство декілька днів хлебтало хоч рідку, але дуже смачну бевку. Дядько, схлебтавши своє, бурчав собі під ніс: „ Що то ся діє на світі божім, що то за напасть найшла і за що така каронька”. Закінчилась світова бойня – на тобі голод. Треба сходити за ярок, там вже повинна лобода прорізатись з землі.

На фермі худобу на шлиї порозвішували, якщо ще на січку спромогались, то що вона варта без вомасти. Кінь усю ніч хрумує з жолоба, а клуби все рівно загострюються. Кінь не падає, бо він витриваліший, корова як лягла – встати вже не може, про ту, яка випускала дух, всі взнавали миттю та розбирали по сіменьках, бо голод на все здібний, нічим не нехтує. І опісля того голодного сорок сьомого вже збігали роки, але ніхто не докоряв, що то був голодомор кимось налаштований - це жорстока примха природи, перед якою людина безсила та беззахисна.

Невідворотна гіркота голоду блукала по селах, від якої стелився шлях у могилу, кожна десь відшукана зернина мала вагу золота.

Одвічна селянська невибагливість, терпіння – це – велика сила духу і незборимості перед лиходійством та воленезборима сила попри усі тяготи зводила з попелу та руїн країну соціалізму. І звела.

Виснажені голодом хлібороби все – таки вийшли у поле, щоб здобрити його зерносівом в ім”я наступного врожаю і утвердження вічного буття людини на землі.

ххххх

Кам”янець поетичний (1991-2012)[Про Кизиму І.І.] // Подоляни.- 2012 . - 7 верес.

Гончарук Віктор Олександрович народився 2 березня 1954 року. Виріс у селищі Сахкамінь Кам”янець – Подільського району. Закінчив Кам”янець - Подільський індустріальний технікум пізніше факультет журналістики Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Працював інженером у Новгороді, кореспондентом газети „ Дзержинський шахтар”, редактором багатотиражки „ Радянський студент”, Кам”янець – Подільського педінституту. З 1982 року живе і працює в Чемерівцях.

Відповідальний секретар райгазети „ Нове життя”. Автор поетичних збірок „ Літо спілих суниць”, „ Запали свічу”, „ Чорне яблуко”, „До калини серцем пригорнусь ...”, „ Лети, фантазіє одвічна!”, „ Народження раба”, „ Три місяці красного літа”, „ Батьків годинник”, „ Холодний попіл” . Член Національної спілки письменників України.

Калиново, барвінково, тополинно,

Журавлино, солов”їно на землі,

Яка зветься так божественно – Вкраїна,

Хоч багато тут ще бід і сліз.

Я без тебе, мила серцю Україно,

Ані дихати не можу, ані жить.

І впаду на землю, ніби на перину.

Лиш на ній, на рідній, можна відпочить.

Михайло Шаповал – Герой України!

Вітаємо Михайла Шаповала

З присвоєнням високого звання.

Герой Вкраїни! Ми давно чекали,

Нарешті дочекались цього дня.

Вшановуєм Михайла Шаповала

За мудрість. Одержимість. За талант.

Аби завжди Летава процвітала.

Аби горнулась молодь до села.

Пишаємось Михайлом Шаповалом,

Бажаємо усіх земних щедрот.

Вже майже тридцять літ він за штурвалом,

Веде селян щороку до висот.

Про летавчан по світу лине слава.

Тут врожаї добротні, як ніде.

Вітаємо Михайла Шаповала –

Героя України! Молодець!

Гончарук В. Літо спілих суниць: Поезії. - Хмельницький: Ред. - вид. відділ, 1991.- 70с.

Гончарук В. Запали свічку: Поезії. - Хмельницький: Ред.-вид. відділ,1993.- 74с.

Гончарук В. Чорне яблуко: Поезії. - Чемерівці: Райдрукарня, 1995.- 47 с

Гончарук В. До калини серцем пригорнусь: Поезії – Городок: Бедрихів край, 1998.- 71 с.

Гончарук В. Три місяці красного літа: Поезії .- Городок: Бедрихів край, 1998.-64с.

Гончарук В. Симфонія лісу: Поезії про зеленого друга. – Чемерівці, 2001.- 44 с.

Гончарук В. Музика дороги: Поезії. – Чемерівці, 2001.- 48 с.

Гончарук В. Іменини дощу: Лірика. – Чемерівці, 2001.- 32 с.

Гончарук В. Гніздо без пташки. Невибрані поезії – Чемерівці, 2005.- 47 с.

Гончарук В. Батьків годинник: Поезії. – Городок: Бедрихів край, 1999.-48с.

Гончарук В. Народження раба: Лірика. - Хмельницький: КС „ Автограф”, 1998.- 56 с.

Гончарук В. Лети, фантазіє одвічна!: Лірика. - Хмельницький: КС „ Автограф”, 1998.- 52с.

Гончарук В. Фіалочка: Оповідання, малюнки з натури, гуморески, мініатюри. - Городок: Бедрихів край, 2000.-80 с.

Гончарук В. Добридень, українонько моя!: Поезії. - Чемерівці, 2003.- 36 с.

Гончарук В. Доброта: Роздуми. – Чемерівці, 2003.- 43 с.

Гончарук В. Ікони сонця: Поезії. - Чемерівці,2004.- 47 с.

Гончарук В. Бо ти на землі – людина: Літ. – публ. вид. - Чемерівці , 2005.- 60 с.

Гончарук В. Я уже велика стала!: Вірші для дітей. – Чемерівці, 2005.- 34 с.

Гончарук В. Свято журавлів: Поезії .– Чемерівці, 2008.- 84 с.

Гончарук В. Яка гарна земля: Поезії .– Чемерівці, 2005.- 32 с.

Гончарук В. Віталько: Вірші для дошкільнят.– Чемерівці, 2006.- 32 с.

Гончарук В. Я до сльози твоєї, мамо, не доріс…: Поезії про найдорожчу людину. – Чемерівці, 2008.- 76 с.

Гончарук В. Холодний попіл: Поезії. - Городок : Бедрихів край, 1999.- 41с

Гончарук В. Невибрані поезії. - Чемерівці, 2005 .- 46с.

Гончарук В. Диво золоте і неповторне: Поезії. - Чемерівці, 2000.- 58 с.

Гончарук В. Триптих про маму:[Вірші] /В.Гончарук // Нове життя.-2013.-19 квіт.

Ганна Олександрівна Митюк

( Красноход)

Ганна Олександрівна Митюк ( Красноход) народилась 22 грудня 1969 року в с. Жабинці Чемеровецького району Хмельницької області в сім”ї колгоспників.

З дитинства закохана у поезію. Була старостою обласного літературного об”єднання „ Подільські джерела”. Друкувалась в обласній та районній періодиці, закінчила Хмельницьке педагогічне училище. Закінчила Національний педагогічний університет ім.. М.П.Драгоманова. Працює вчителем початкових класів м. Нетішина.

Так важко серед тисячі доріг

Знайти свою, лише свою стежину,

І відчувати радість швидкоплинну –

Травинка кожна лащиться до ніг.

Здається, що усе навкруг – твоє,

Давно лише твоїм підвладне крокам,

Бо навіть жайвір, що летить високо,

тебе на цій стежині впізнає.

Іди і не згуби її з – під ніг,

бо ця стежина так тебе чекає!

Вона, бува, в гущавині блукає,

Та знову повертає на поріг.

Стежина ця і є твоє життя.

Не сподівайся, що проляже гладко:

Сам проклади місток, чи просто кладку

І йди у неминуче майбуття.

Стежка додому

З дитинства пам”ятаю стежку,

що з дому повела у світ:

акації рясні сережки,

бузкові грона край воріт...

І сум охоплює і туга,

що все цвіте. і стежка є.

А я вже інша, і не вдруге.

Вертаюсь у село своє.

Вже трохи інше розуміння.

Ще більше болю, ніж було...

Але не втрачено коріння:

Я знову їду у село.

ххххх

Митюк Г. Струни душі [Поезія] / Г.Митюк .-Хмельницький:Долоньки.-2008.-86 с.

Митюк Г. Математика у лісовій школі :[Віршований посібник для пршокл.] / Г.Митюк.- 2008.-14 с.

В’ячеслав Васильович Умнов

Народився 1 травня 1949 року в с.Чагарівка Чемеровецького району Хмельницької області.

Вчителював на Хмельниччині та Львівщині. Очолював відділ освіти міста Дрогобича. Делегат Установчої конференції Товариства української мови ім. Т.Шевченка та Установчого з”їзду Народного Руху України. Перший голова Трускавецького об”єднання „Відродження” ім. Т.Шевченка. Редактор мистецького журналу „Тустань”, член редколегії національного молодіжного журналу „Смолоскипи”. Заслужений працівник освіти України. Депутат Львівської обласної ради 1-го демократичного скликання, депутат чотирьох демократичних скликань Трускавецької міської ради.

Всесвіт отчого дому

Дивиною біля рук синиця.

Журавель у небі, як паломник.

Маминою усмішкою сниться –

Всесвіт отчого дому.

На вітрах обставин, пілігримко,

Долі безтілесне – невагомі.

Залишається єдино – зримим –

Всесвіт отчого дому.

Все життя – набутки і розтрати.

Але, завше, серцю є пороми.

У калині українська хата –